Основні види робіт на пам’ятках архітектури і сфера їх застосування

Зазвичай розрізняють три види робіт, які повинні провадитсь на пам’ятках : реставрація, консервація і ремонт.

На практиці таке формальне розмежування має суттєві відмінності. Для трьох названих категорій прийняті дещо різний порядок розгляду і склад проектної документації. В той же час це розділення досить приблизне і не претендує на детальне розмежування нескінченно різноманітних випадків практики. Віднесення до тієї або іншої категорії робиться за переважаючим характером робіт.

Для усіх видів робіт закон встановлює деякі загальні вимоги. Вони можуть виконуватися тільки з відома державних органів охорони пам’яток та під їх контролем. Контроль не обмежується узгодженням необхідної проектної документації, але здійснюється протягом всіх робіт. Реставрація, консервація і ремонт пам’яток повинні проводитися також під спостереженням фахівців-реставраторів.

Вирішення питання про проведення тих або інших робіт на пам’ятці неможливе без попереднього його вивчення. Глибина і обсяги дослідження можуть бути при цьому різні і залежать від мети і характеру передбачуваних робіт, від того, наскільки при їх проведенні може заторкуватись основна структура пам’ятника. Дослідження, як правило, не завершується попередньою фазою, але триває на усій стадії ведення робіт, оскільки тільки по ходу їх здійснення відбувається якнайповніше розкриття пам’ятки.

Консервація і ремонт мають між собою багато спільного, оскільки в обох випадках основною метою стає збереження пам’ятника архітектури у видгляді, що дійшов до нашого часу, з пізнішими історичними нашаруваннями і втратою деяких первинних частин.

Ремонт пам’ятки

Ремонт пам’ятки — це роботи по його підтримці, що періодично проводяться, здійснювані звичайними будівельними методами. При цьому, як правило, основна структура пам’ятки зачіпається мінімально. Головні види ремонтних робіт — зміна і помалювання покрівель, заповнення втрат штукатурки, відновлення пванмалювання стін і тому подібне. Попереднє вивчення пам’ятки в цьому випадку потрібне для виявлення цінних елементів, що підлягають особливо дбайливому збереженню. Відомо немало випадків, коли при ремонті, проведеному без урахування значення будівлі як пам’ятки архітектури, виявилися втраченими профілювання штукатурних тяг, залишки ліпнини та інші деталі, такі ж важливі в художньому відношенні. Крім того, художні елементи можуть зберігатися на пам’ятці і неявно, як, наприклад, старий стінопис, прихований під шарами помалювань або під штукатуркою, його легко знищити при необережному веденні робіт. В ході ремонту при заміні покрівлі, видаленні відстаючої штукатурки і тому подібне можливі несподівані знахідки, що дають нову важливу інформацію про пам’ятку. Оцінити значення знайденого, зафіксувати його, вчасно вжити заходи по збереженню може лише кваліфікований фахівець, тому без його нагляду ремонт робитися не повинен. Хоч ремонт і ставить своєю метою упорядкування пам’ятки без зміни її існуючих форм, та все ж нерідко виявляється доцільним здійснити при ремонті в строго обмежених масштабах деякі заходи чисто реставраційного порядку: фрагментарно розкрити старі залишки, відновити окремі втрачені елементи. Усе висловлене вказує на важливі принципові відмінності ремонту пам’ятників архітектури від ремонту інших споруд.

Консервація пам’ятки

Під консервацією розуміють роботи по збереженню пам’ятки, що вимагають застосування спеціальних заходів, які не входять в звичайну ремонтну практику. Необхідність в її проведенні виникає тоді, коли пам’ятка з яких-небудь причин опиняється в незадовільному стані. Розрізняють два види консервації. Один з них — заходи по тимчасовому захисту будівель, яким погрожує швидке руйнування: встановлення підпор, облаштування навісів і тому подібне. Особливо широко практикувалася консервація цього типу в повоєнні роки, як результат масових ушкоджень пам’яток в ході Другої світової війни. Згодом законсервовані таким чином пам’ятки були включені в ширший комплекс реставраційних робіт. Інший тип консервації включає складні роботи по зміцненню і захисту пам’яток, що руйнуються під впливом тривало діючих чинників, серед них зміцнення основ і фундаментів, посилення основних несучих конструкцій, встановлення зв’язків, що сприймають зусилля розпору, усунення деформацій, заходи по боротьбі з вологістю, організація режиму температурної вологості, що забезпечує збереження, структурне зміцнення старих матеріалів пам’ятки, знесолювання кладки, біологічний захист і тому подібне. Усі ці засоби зміцнення і збереження пам’ятки можуть бути також охарактеризовані як інженерна реставрація. Їх здійснення вимагає проведення часом дуже складних спеціалізованих досліджень, і виконуватися вони повинні під відповідним інженерним і технологічним наглядом.

При цьому консервацію не можна розглядати лише як інженерне завдання. Об’єктом її є архітектурний твір, причому частенько твір із складною будівельною історією, і особливості пам’ятки як такого твору багато в чому визначають спрямованість консерваційних робіт. У пам’ятці далеко не усе рівноцінно, і не усе однаковою мірою підлягає турботам про збереження. Консервація часто включає окремі елементи реставрації, хоч би тому, що відновлення старих конструкцій, включення їх в роботу залишається одним з найбільш дієвих методів зміцнення пам’ятки. Консервація повинна передбачати можливість подальшого розкриття пам’ятки, виявлення цінних в художньому відношенні елементів. Тому консервації повинні передувати не лише інженерно-технічні, але і дуже серйозні архітектурні дослідження. Архітекторові-реставраторові належить основна координуюча роль як при виробленні програми консервації, так і при її практичному проведенні.

Введення нових конструкцій, часто необхідне при консервації, не повинне спотворювати вигляд пам’ятки, якщо тільки не йдеться про тимчасові заходи. Тому зазвичай рекомендується використати приховані конструкції. Дбайливому збереженню підлягають унікальні старі конструкції, що представляють особливий інтерес завдяки своїй старовині, своїй рідкості, своїй досконалості.

З точки зору дотримання вироблених теорією принципів проведення робіт на пам’ятках культури консервація відрізняється найбільшою строгістю. Тому її слід розглядати як основний вид робіт, особливо для найбільш цінних, древніх, унікальних пам’яток, таких, наприклад, як споруди античності або раннього середньовіччя, де вимога максимального збереження достовірності виступає з особливою силою. Консервацією, за сучасними поняттями, повинні обмежуватися роботи по елементах пам’ятки, що носять відбиток індивідуальної творчості майстра-виконавця (наприклад, скульптурне убрання фасадів Дмитрівського собору в Владимирі (Росія), частково замінене і доповнене при реставрації XIX ст., при сучасних роботах піддавалося вже тільки профілактичному зміцненню).

Специфічним видом консерваційних робіт є консервація руїн. В даному випадку під руїнами маються на увазі не всякі споруди, що мають великі руйнування, а такі, які дійшли до новітнього часу вже в зруйнованому виді і у такому вигляді усвідомлені як пам’ятки. Будівлі, що ще нещодавно існували в цілому виді і зруйновані вже у наш час, історично ще не усвідомлені як руїни, прийнято розглядати як певне виключення, про що говорилося вище. Значну частину пам’яток-руїн (у цьому сенсі) складають залишки древніх будівель, розкриті археологічними розкопками. Венеційська хартія закликає відмовитися для таких пам’яток від відновлення втраченого, обмежившись консерваційними заходами і мінімальними доповненнями мурувань, необхідними для зміцнення, наприклад, запобіжне покриття стін по периметру.

Руїнована споруда зазвичай не має закінченої архітектурної композиції, причому саме фрагментарність і мальовничість надають їй специфічної емоційної виразності. Ці властивості руїн при роботах по їх зміцненню мають бути, безумовно, збережені. Проте часто при цьому відчувається необхідність підкреслити ознаки минулої впорядкованості архітектурної споруди. Це завдання вирішується двояким способом. Один з них — анастилоз, встановлення на місце автентичних фрагментів, що збереглися до теперішнього часу, але переміщених при руйнуванні пам’ятника зі свого первинного місця в споруді. Правомірність анастилозу визнана усіма теоретиками реставрації. Доповнення нового мурування при анастилозі має бути мінімальним, строго обмеженим потребою утримання на місці автентичних деталей. Крім того, цій же меті може служити використання елементів благоустрою, за допомогою яких найчастіше виявляють план будівлі. Втрачені ділянки стін, місця стовпів і колон позначаються до певної міри умовно малюнком замощення, встановленням на місцеположення окремих деталей або просто блоків каменю. Ці прийоми широко практикуються при експозиції розкопок античних і ранньосередньовічних споруд.

Реставрація пам’ятки

Реставрація — найбільш складний, комплексний вид робіт, що проводяться на пам’ятниках. Її основна мета — продовження життя пам’ятника. Вона зазвичай включає елементи і ремонту, і консервації. Але разом з цим важливим компонентом реставрації стає також зміна існуючого виду пам’ятника для повнішого розкриття його художніх якостей, що дозволяє ясніше підкреслити його громадську цінність і тим самим сприяти створенню умов для його тривалого життя.

Випадки реставрації такі ж різні, як різні і самі пам’ятники. Проте для переважної більшості реставрації характерні відсутність прагнення до стилістичної єдності, визнання цінності багатьох з пізніших нашарувань, обмеження відновлення елементами, фррма яких може бути бездоганно документована. Реставрація такого типу, що відповідає сучасним теоретичним поглядам і, зокрема, положенням Венеціанської хартії, дістала назву фрагментарною. Вона принципово протиставлена цілісній реставрації, спрямованій на повне відновлення первинного вигляду пам’ятника або вигляду, що склався до деякого передбачуваного періоду його розквіту (так звана реставрація «на оптимальну дату»). Фрагментарна реставрація є як би частковим розширенням сфери консервації, і між ними не завжди легко провести чітку межу.

Реставрація (у тому числі і фрагментарна) складається з двох операцій:

  • розкриття пам’ятки шляхом видалення пізніх елементів, що спотворюють його,
  • відновлення втрачених елементів.

Розкриття при реставрації

Розкриття можливо тоді, коли частини, що видаляються, не представляють інтересу ні з художнього, ні з історичного боку або представляють дуже обмежений інтерес, несумісний з цінністю розкриваного оригіналу. Це повинно бути визнано при відкритому колегіальному обговоренні за участю авторитетних фахівців, і ні в якому разі рішення про видалення нашарувань не повинне одноосібно прийматися автором проекту реставрації. При цьому необхідно переконатися, що частини, що видаляються, не містять в собі в прихованому виді цінних залишків, до якого б часу вони не відносилися. Тому об’єктом реставраційного дослідження завжди має бути вся пам’ятка, а не тільки її частини, що визнаються свідомо цінними.

Видалення пізніх частин має сенс, коли воно дозволяє розкрити архітектурні форми древнішої частини пам’ятки, що збереглися, або достатні залишки таких форм. Якщо ж оригінал безслідно втрачений, то в цілому прийнятніше збереження пізніших прибудов, облицювань, штукатурок і тому подібне, подібно як при реставрації древнього живопису прийнято зберігати пізніші записи там, де авторський шар живопису втрачений.
Розкриття неприпустиме, якщо воно створює загрозу стійкості будівлі або іншим чином погіршує умови її збереження. Слід забезпечувати збереження розкриваних деталей або поверхонь стін, враховувати міру деструкції старих матеріалів і часто жорсткіший режим, якому піддаватиметься  оригінал після розкриття. Відомо наприклад, що поспішне звільнення від обшивок зрубів пам’яток російської дерев’яної архітектури при безперечному художньому ефекті нерідко призводило до різкого прискорення процесу руйнування деревини.

В простих випадках реставрація може взагалі звестися до самого лише розкриття. Наприклад, фрагментарне видалення штукатурки, зроблене на фасадах Софійського собору в Києві, Спасо-Преображенського собору в Чернігові і деяких інших пам’яток архітектури Київської Русі дозволило виявити первинну фактуру древньої кладки, що має велику естетичну виразність, і одночасно як би наочно показати дійсну старовину споруди. Подібного роду розкриття, навіть незначні за об’ємом, можуть дуже активно впливати на сприйняття не лише окремих споруд, але і міського середовища в цілому. Так, розкриті у вигляді невеликих зондувань залишки готичної кладки на будівлях Львова або Каунаса сприяють створенню особливої емоційної атмосфери міського ансамблю, пройнятої відчуттям історичності.

Не викликає яких-небудь сумнівів правомірність звільнення від закладок проїзних арок або портиків.

Дуже великий художній ефект може дати розкриття природної фактури стін в об’ємах усієї споруди за умови забезпечення відповідних заходів збереження . Можливі і реально існують випадки фрагментарної реставрації, що зводиться тільки до доповнення. Закладення проломів, відновлення окремих зубців фортечних стін, відновлення на фасадах об’ємного декору, збитого при перебудовах, відносяться саме до такого роду реставрації.
Проте найчастіше реставрація не зводиться до однієї якої-небудь операції, а є складним поєднанням розкриття і доповнень. Розкриваний оригінал дуже рідко виявляється таким, що повністю зберігся. Майже завжди він має ті або інші втрати, і часто потрібно часткове доповнення оригіналу або у вигляді відновлення втрачених архітектурних елементів, або у вигляді наочнішого показу їх залишків. Так, досить часто прийнято виявляти місця прилягання втрачених стін або склепінь розчищенням, а іноді і додатковим викладенням відповідних штраб. Міра відновлення не може бути взана заздалегідь для усіх випадків, вона визначається для кожного випадку індивідуально, з урахуванням поєднання різних чинників.

Здійснення реставраційних доповнень пов’язане з дотриманням деяких специфічних вимог. Одне з них — знання будівельної технології минулого і уміння відтворити її (з тією або іншою мірою наближення) в нових частинах.

Звернення до традиційних матеріалів і будівельної техніки забезпечує гармонійне зорове поєднання старих і нових частин, що часто виявляється абсолютно необхідним. В той же час використання традиційних будівельних методів підвищує значення заходів спеціального зорового виявлення- сигнації нових включень. Донині не вироблено уніфікованої умовної системи позначення реставраційних доповнень. Досвід показує, що методи і міра сигнації повинні залежати від характеру пам’ятки. Підкреслена відмінність кольору і фактури нових частин від автентичних доречніше для археологічних об’єктів, що не мають композиційної цілісності; у інших випадках придатніші нюансні засоби. Сигнація взагалі більше прийнята для основного матеріалу стін. У тих випадках, коли поверхня стін отинькована, забарвлена або прихована обшивкою, до сигнації цієї поверхні зазвичай не вдаються щоб уникнути несприятливого зорового ефекту. Підкреслено позначаються, як правило, не усі включення, а найбільш значні як за розмірами, так і в смисловому відношенні. Поширені засоби позначення — оконтурювання нових включень кольоровим або заглибленим швом, використання цеглин  із спеціальним маркуванням.

Застосування контрастних за кольором і фактурою матеріалів зустрічається дуже рідко. У багатьох випадках навіть при відтворенні в нових частинах традиційної для пам’ятки технології сигнація не вимагається, оскільки древні частини різко виділяються за рахунок природної патини. У цих випадках контраст між автентичними частинами і реставраційними доповненнями має тенденцію з часом згладжуватися, і реставраторові необхідно мати на увазі не лише зоровий ефект, що безпосередньо досягається, але і ситуацію, яка повинна скластися у віддаленішій перспективі.

Цілісна реставрація

Цілісна реставрація відрізняється від фрагментарної передусім не масштабами робіт, а основною метою — обов’язковим поверненням до колишнього стану пам’ятника в усій повноті. Питання про збереження нашарувань і допустимості відтворення вирішується при цьому зовсім не так, як при фрагментарній реставрації. Збереження нашарувань залежить вже нестільки від їх художньої і історичної цінності, скільки від датування. Необхідність відтвореннявтраченого виявляється як би визначеною апріорі. Такий підхід до реставрації не відповідає загальній системі сучасних поглядів, і цілісна реставрація може бути допущена лише як рідкісне виключення. Найбільш безперечна правомірність цілісної реставрації для пам’ятників, що отримали руйнування і втрати вже у наш час. В цьому випадку реставрація орієнтується на відтворення не передбачуваного первинного виду, а того композиційно завершеного архітектурного вигляду, який існував до часу руйнування і міг включати цілий ряд пізніших нашарувань.
Цілісна реставрація твору в тих небагатьох випадках, коли вона може бути визнана правомірною, мотивується переважно не необхідністю відтворення древнього вигляду пам’ятника як такого, а рішенням ширшої задачі, будучи підлеглий реставрації або реконструкції архітектурного комплексу або містобудівної освіти, в яку входить пам’ятник.

Цілісна реставрація, визначувана таким чином, не завждиможе претендувати на вичерпну документирован-ность. В основному ця умова може бути дотримана при відновленні нещодавно зруйнованих пам’ятників, по яких є необхідна документальна фіксація. У інших випадках, як правило, завдання цілісного відновлення може бути досягнуте за рахунок залучення як прямих, так і непрямих даних. Обов’язковою умовою при цьому має бути наявність переважної більшості необхідних обгрунтувань, зведення домислу до мінімуму. Користування аналогіями має бути по можливості обмежене. Звернення до них допустиме, передусім, для реконструкції тих відсутніх елементів, форма яких визначається не міркуваннями художнього порядку, що створюють індивідуальність пам’ятника, а стійкими будівельними прийомами.

Особливо неприйнятні як застосування аналогій, так і докомпоновки для пам’яток, архітектура яких носить різко індивідуальний характер.
Менше заперечень може зустріти відновлення елементів, що мають ясні геометричні контури, таких як поверхні, що захищають, гладко профільовані деталі, орнамент, що повторюється, і тому подібне. Те, що несе на собі відбиток індивідуальної художньої творчості майстра-виконавця, принципово невідтворний.

На цьому принципі заснована реставрація деяких середньоазіатських мечетей і медресе, де при відновленні аркад внутрішніх дворів була наново виконана з поливної цегли разгранка майолікових панно, тоді як самі панно в місцях втрат доповнені звичайною кладкою, що дозволило відтворити архітектурний ритм і пропорції, дуже істотні для сприйняття пам’ятника, і одночасно уникнути якого-небудь натяку на фальсифікацію. Такі прийоми відновлення тяжіють до фрагментарної реставрації.

Як дуже рідкісне виключення може бути допущене відтворення наново цінних художніх елементів, іноді навіть творів скульптури і живопису. Узяті самі по собі, вони при цьому вже ніяк не можуть більше претендувати на значення пам’яток мистецтва, але відтворюються лише для єдності загальної архітектурно-просторової композиції. Така практика, зокрема, мала місце при відновленні зруйнованих палацових ансамблів передмість Петербургу (наприклад, відтворення центральної скульптурної групи Великого каскаду в Петродворце.